Безперечно, ніхто з нас не може сказати: „Моя мова бездоганна”. Усі мусимо постійно працювати над її удосконаленням, над тим, щоб у публікації, листі чи документі було щонайменше помилок. Неможливо не звернути уваги на деякі столичні вивіски та оголошення. Адже чимало рекламних щитів, написів на товарах – це справжня наруга над державною мовою України. Як зарадити цій біді? Чи можна якось подолати мовний хаос?
    Ця болюча проблема повинна викликати не беззмістовне нарікання, не мітингове галасування, а наполегливу розумну працю над підвищенням рівня мовної культури наших громадян, виховання поваги до державної мови. Як багаторічний літературний редактор мала змогу переконатися, що мовознавчої допомоги потребує широке коло громадян. Адже за консультаціями звертались і літредактори видавничого центру „Грамота”, і працівники Київського метрополітену, і викладачі Національного авіаційного університету, і теле- та радіожурналісти. Проте журналістські публікації готують фахівці. І хоча таким матеріалам, без сумніву, потрібне літературне редагування, але ж нестільки, як рекламним, діловим, технічним текстам. Тому саме такі, якщо можна сказати, „нетворчі” організації, насамперед і потребують кваліфікованих послуг літературного редагування. Усвідомлення цього й спонукало створити фірму літературного редагування і перекладів, яка розпочала свою діяльність у жовтні 2004 року. До речі, ті організації, установи, які хоч раз скористалися послугами літературного редагування чи перекладу нашої фірми, стають її постійними замовниками. А після мого інтерв’ю у суботній радіопрограмі „Чорним по білому”, в якому я, відповідаючи на запитання журналістки Ярини Скуратівської, зазначила, що плануємо створювати філії в обласних центрах України, нам одразу ж зателефонували мовознавці з Миколаєва, Черкас, Кривого Рогу й запропонували свої послуги в організації таких мовних структур.
    Отож уже розмірковуємо над практичним втіленням у життя їхніх побажань. Але це плани на майбутнє.

А ще нас може доповнити така публікація, вміщена в газеті „Народна армія” 9 листопада 2006 р.:
Актуальне інтерв'ю:

ПРИКРО, ДЕЯКІ З НАС СОРОМЛЯТЬСЯ РІДНОГО СЛОВА

   - Пані Маріє, знаю, що багато журналістів, а особливо літературних редакторів, послуговуються вашим посібником „Неправильно – правильно. Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації” та книжкою, написаною у співавторстві з провідним українським ученим, професором Олександрою Сербенською „Актуальне інтерв'ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей”. У часописах, де ви працювали, вели постійну рубрику з питань культури української мови. У своїх публікаціях розмірковували над доцільністю вживання окремих слів і висловів, спонукали небайдужих до пошуків гарного, очищеного від багаторічного намулу Слова.
    - „Публіка вчиться мови із преси. По мові публіки можна здогадатися, якою мовою пишеться преса, і навпаки. А щоб наша преса популярно перейшла на бездоганну літературну мову, на це поки що слаба надія”. З того часу, як український письменник Лесь Мартович написав ці слова, минуло майже століття, але, на жаль, чистота мови і досі залишається вельми актуальною. Публікації газет, передачі радіо і телебачення, публічні виступи політиків і державних мужів часто засмічені словами паразитами, покручами, недоречними „позичками” з інших мов, як-от: „бувший президент” (треба – „колишній президент”), „про це наголошувалось” („на цьому наголошувалось”), „нарада по проблемах освіти” („нарада з проблем освіти”), „прийняти всі міри” („вжити всіх заходів”), „з виду випустили” („випустили з уваги”), „поступила пропозиція затвердити” („надійшла пропозиція затвердити”), „справочні матеріали”, („довідкові матеріали”), „збільшити відчислення на оплату” („збільшити відрахування на оплату”), „розположення статей у звіті” („розміщення статей у звіті”), „приймати до відома” („брати до відома”), „першим ділом треба ухвалити” („насамперед треба ухвалити”).
    - Це свідчить про те, що не всі наші, наприклад, народні обранці прагнуть своїми мовленнєвими діями досягти якнайкращих результатів. Вочевидь, їм не відомі слова російського письменника К.Паустовського: „Людина, байдужа до рідної мови, – дикун. Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього й майбутнього народу”.
    - Безперечно. Мова – найважливіша частина нашої особистості. Вона найтісніше пов’язана з духовним світом і є тілом нашої думки. Треба щодня працювати над своєю мовою. Треба пройти з нею, як образно зазначає мовознавець Віталій Радчук, крізь пекло, чистилище і рай. Бо мова – це наше духовне здоров’я, це обрії нашого інтелекту й добробуту, це наша слава і гідність. Це чужу мову можна опанувати за рік чи півроку – свою ж годиться залишити після себе у дітях та внуках як найцінніший скарб і своє безсмертя.
    Зі співом соловейка порівнюють веселкову, барвисту українську мову, котра, як стверджував відомий учений І. Срезнєвський, „…навіть не оброблена може стати нарівні з мовами обробленими – гнучкістю й багатством синтаксичним; це мова поетична, музична, мальовнича”. Цією мовою милувався француз П’єр Шевальє, який у своїй книзі „Історія війни козаків проти Польщі”, виданій 1663 року в Парижі, писав: „Вона дуже ніжна й сповнена пестливих висловів та надзвичайно витончених зворотів”. А німецький поет Фрідріх Боденштедт у середині ХІХ століття так захопився українськими народними піснями, що вивчив мову і переклав їх німецькою, видавши згодом антологію „Поетична Україна”.
- Як бачимо, у світі давно утвердилася думка: українська мова, виплекана інтелігентними силами великого народу, – це мова вишукана, естетично довершена, і її нестертий слід уже записано, як пророче сказав Іван Франко, „самостійно між культурні мови”. То чому ж слова та мовні конструкції, подібні за звучанням до російських, і надалі стереотипізують наше мислення?
    - Прикро, що деякі українці соромляться рідного слова, а тому не „пестять” дитину, а „ласкають” її, „зав’язують платок”, а не „пов’язують хустину”, милуються не „кульбабами”, а „одуванчиками”, а в оці бачать не „порошинку”, а „пилинку”. На жаль, сфера газетного мовлення стала тим полем, на якому рясно процвітають неправильні словосполучення. Досвід літературного редагування газетних матеріалів, багаторічні спостереження за дописами читачів допомогли визначити закономірності використання журналістами мовних засобів відповідно до нормативності української літературної мови і підготувати перше, а відтак – і друге, доповнене, видання довідника з українського слововживання „Неправильно – правильно”.
    Приємно мені відзначити, що газета „Народна армія”, яку періодично читаю, не зраджує своєї традиції – виходить українською мовою, прищеплює читачам – переважно військовослужбовцям – любов до рідного слова, до народних цінностей. Це – непоганий орієнтир для інших.

Розмову вела Наталя ЗОРЯНА.